№03 Березень 2013 року → У вільний час

Post Scriptum: Наш спільний шанс — судова реформа

Вікторія ДЖАРТИ,
заступник голови Господарського суду м. Києва

Вища кваліфікаційна комісія суддів України вже втретє проводить добір майбутніх суддів. Якщо раніше (на перших двох доборах) визначальними були результати кваліфікаційного іспиту на посаду судді, то тепер процедура стала складнішою і дозволяє сподіватися на ліпший підсумок роботи. Дуже важливим я вважаю, що Комісія вирішила, що остаточне рішення стосовно кандидатів залежить не лише від кількості набраних балів за виконані завдання, а й від особистих та моральних якостей.

Також тепер кандидати будуть шість місяців навчатися в Національній школі суддів України і лише після позитивних результатів навчання (та стажування в судах) будуть підходити до остаточного рішення.

Підсумок попереднього добору такий: більшість, майже 90 %, претендентів відповідають ключовим критеріям відбору на посади суддів уперше. Як на мене, ми отримуємо нову якість майбутніх суддів.

Незважаючи на це, сьогодні суспільство регулярно й охоче критикує роботу судів. При цьому переважають дві точки зору: або з Фемідою геть усе погано, або зміни є, але все треба робити якось не так (запитання — а як?).

Давайте проаналізуємо факти: що є і що має бути зроблено хоча б на прикладі відбору суддів. Адже зрозуміло, що немає добрих чи поганих екзаменаторів. Є система, яка або дозволяє формувати судову вертикаль з-поміж найкращих юристів, або відбір йде з якихось інших міркувань.

До речі, навіть серед європейських країн є великі відмінності щодо процедури підбору суддів. У деяких країнах передбачена тривала підготовка кандидата в спеціалізованих закладах, після чого проводиться перевірка його знань. Країни загального права значною мірою покладаються на відбір серед юристів, які вже мають значний практичний досвід. Обидва шляхи мають як переваги, так і недоліки.

Щодо української системи відбору суддів, то вона за минулі два роки зазнала унікальної трансформації. Увесь процес перевірки знань претендентів на посаду судді (тести на знання теорії права, іспит на застосування права і складання процесуальних рішень за чотирма категоріями справ) проходить у Вищій кваліфікаційній комісії суддів України під наглядом преси і з фіксуванням на відеокамери. Усі питання відбираються комп’ютером за принципом випадковості, а сейф-пакети доставляються до місця складання іспиту в запломбованому вигляді. Обробляються тести автоматизованою системою, яка нараховує бали. Людський фактор (а я бачила увесь процес) виключається.

Під час підбиття підсумків кваліфікаційного іспиту виникла ще одна змістовна дилема: як визначити особисті та моральні якості кандидатів? Можна перевірити факт судимості, можна дати оголошення у місцевій пресі про намір кандидата стати суддею, щоб усі бажаючі могли поскаржитися на нього. Але як заглянути в душу кандидату й з’ясувати його чесність, непідкупність, старанність? Тим більше, що після рекомендації Вищої кваліфікаційної комісії суддів України й подання Вищої ради юстиції Президенту про призначення особи суддею жодних спеціальних перевірок більше не буде. Наприклад, як з’ясувати поведінку судді в ситуації підвищеного навантаження, яке їм гарантовано? Адже, за даними Державної судової адміністрації України, в середньому суддя місцевого загального суду розглядає 73 справи на місяць, господарського — 21 справу.

Розумію, що цей пункт може викликати найбільше нарікань і навіть насмішок у політично активної частини суспільства. Але сьогодні настав час суддям остаточно вирішити для себе — чи потрібні ми країні, чи хочемо миритися з насмішками та ярликом «засівачів» або готові почати реально втілювати те, про що всі так багато говорять, — справедливий суд, змагальний процес, справедливе правосуддя? Якщо таке переконання є, то треба рухатися в цьому напрямку вже тепер. Адже із збільшенням навантаження на суди нам не уникнути нових процедур формування суддівського корпусу.