Банкрутство: Звернення зі шляху

Останні законодавчі зміни не дають підстав для звернення стягнення на майно боржника у вигляді визнання права власності при наявності процедури банкрутства

З прийняттям Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» у новій редакції на практиці виникають питання щодо можливості та порядку застосування до боржника деяких способів стягнення за умови знаходження боржника у банкрутстві та кореспондування при цьому норм закону про банкрутство та норм загального законодавства.

Зокрема, йдеться про звернення стягнення на майно боржника, що є предметом застави (іпотеки) шляхом визнання права власності на нього за кредитором та співвідношення такого заходу з процедурою банкрутства. Обидві процедури набули широкого застосування та потребують додаткового обговорення.

Неоднозначності тлумачення

 

Визнання права власності на майно боржника як спосіб стягнення встановлено правовою позицією Верховного Суду України та Законом України «Про іпотеку». Водночас закон про банкрутство передбачає, що задоволення забезпечених вимог кредиторів за рахунок майна боржника, яке є предметом забезпечення, допускається лише в межах провадження у справі про банкрутство (частина 6 статті 19 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»).

За загальним правилом майно банкрута, що є предметом забезпечення, не включається до складу ліквідаційної маси і використовується винятково для задоволення вимог кредитора за зобов’язаннями, які воно забезпечує.

Продаж майна банкрута, що є предметом забезпечення, здійснюється в порядку, передбаченому цим Законом, тільки за згодою кредитора, вимоги якого воно забезпечує, або суду (частина 4 статті 42 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнан­ня його банкрутом»).

Таким чином, можна дійти вис­новку, що, враховуючи спеціальний характер норм закону про банкрутство, після порушення провадження у справі про банкрутство заставні кредитори можуть задовольнити свої вимоги за рахунок майна боржника винятково через його продаж у процедурі ліквідації.

Утім, є певні норми в законі про банкрутство, які можуть поставити під сумнів однозначність такого вис­новку і які, на наш погляд, потребують додаткового тлумачення.

По-перше, згідно з частиною 4 статті 10 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, вирішує всі майнові спори з вимогами до боржника.

Відповідно до інформаційного листа Вищого господарського суду України від 28 березня 2013 року № 01-06/606/2013 «Про Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (у редакції Закону України від 22 грудня 2011 року № 4212-VI)» частина 4 статті 10 Закону відносить до підвідомчості господарських судів справи зі спорів, пов’язаних з майновими вимогами до боржника, до яких, крім названих у зазначеній статті Закону, треба відносити також й інші спори з майновими вимогами до боржника, як-от спори про визнання права власності, витребування майна з чужого незаконного володіння, спори, пов’язані з майновими вимогами учасників (акціонерів) до боржника. У цьому разі необхідно розрізнювати позови про визнання права власності як способу захисту своїх майнових прав та позови про визнання права власності як спосіб притягнення боржника до цивільної відповідальності.

У першому випадку між сторонами виникають правовідносини з приводу визначеного майна, тобто спір між сторонами ґрунтується на зобов’язаннях або інших правовідносинах, які безпосередньо пов’язані з майном, та є головними. При цьому у позивача немає до боржника грошових вимог.

У другому випадку визнання права власності на майно боржника є похідною мірою від головного зобов’язання, у нашому випадку — з правовідносин за кредитним договором, та є забезпечувальною мірою, яка необов’язково може застосовуватися, не завжди цікавить кредитора та не є основною метою кредитора.

У цьому випадку кредитор має грошові вимоги, зазначені вимоги та їх обґрунтованість перевіряються господарським судом при розгляді вимог кредитора.

Виходячи з цього, в рамках справи про банкрутство в порядку статті 10 Закону можливе подання позовів про визнання права власності тільки тоді, коли йдеться саме про спір про майно.

По-друге, відповідно до статті 19 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» мораторій на задоволення вимог кредиторів — це зупинення виконання боржником грошових зобов’язань і зобов’язань щодо сплати податків та зборів (обов’язкових платежів), термін виконання яких настав до дня введення мораторію, і припинення заходів, спрямованих на забезпечення виконання цих зобов’язань. При цьому пунктом 1 частини 3 зазначеної статті встановлюється таке: «Протягом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів:

— забороняється стягнення на підставі виконавчих та інших документів, що містять майнові вимоги, у тому числі на предмет застави, за якими стягнення здійснюється в судовому або позасудовому порядку відповідно до законодавства, крім випадків перебування виконавчого провадження на стадії розподілу стягнутих з боржника грошових сум, перебування майна на стадії продажу з моменту оприлюднення інформації про продаж, а також у разі звернення стягнення на заставлене майно та виконання рішень у немайнових спорах».

 

Виняток Із правил

 

На наш погляд, у цьому випадку є протиріччя між правилом та винятком з нього, оскільки спочатку закон передбачає заборону на звернення стягнення на предмет застави під час дії мораторію у справі про банкрутство і тут же вносить звернення стягнення на заставлене майно у перелік випадків, на які не поширюється мораторій.

Швидше за все це є помилкою законодавця, про що може свідчити таке: відповідно до вимог статті 37 Закону України «Про виконавче провадження» у редакції від 8 липня 2011 року передбачалося, що виконавче провадження підлягає обов’язковому зупиненню у разі порушення господарським судом провадження у справі про банкрутство боржника, якщо відповідно до закону на вимогу стягувача поширюється дія мораторію, запровадженого господарським судом, крім випадків перебування виконавчого провадження на стадії розподілу стягнутих з боржника грошових сум (у тому числі одержаних від реалізації майна боржника), а також у разі звернення стягнення на заставлене майно та виконання рішень у немайнових спорах.

Надалі Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 22 грудня 2011 року № 4212-VI було внесено зміни до статті 37 Закону України «Про виконавче провадження», які полягали у виключенні з положень статті виразу «а також у разі звернення стягнення на заставлене майно». Таким чином, на сьогодні стаття 37 має таке формулювання: «виконавче провадження підлягає обов’язковому зупиненню порушення господарським судом провадження у справі про банкрутство боржника, якщо відповідно до закону на вимогу стягувача поширюється дія мораторію, запровадженого господарським судом, крім випадків перебування виконавчого ­провадження на стадії розподілу стягнутих з боржника грошових сум (у тому числі одержаних від реалізації майна боржника) та виконання рішень у немайнових спорах».

При цьому в самому Законі України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» у новій редакції у статті 19, присвяченій мораторію, як уже зазначалося вище, залишилася норма, що ставить поза мораторієм звернення стягнення на заставлене майно.

Таким чином, Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (стаття 19) та Закон України «Про виконавче провадження» (стаття 37) суперечать один одному, що навряд чи є свідомим задумом та свідчить лише про технічні негаразди при написанні текстів законів у державі.

Виходячи з цього, подання позову про звернення стягнення на майно шляхом визнання права власності за наявності процедури банкрутства боржника з посиланням на пункт 1 частини 3 статті 19 «Закону про банкрутство» є неправомірним, оскільки має місце явна помилка законодавця та невідповідність частини зазначеного пункту іншим нормам цього документа.

 

Зупинитися до вирішення

 

Як висновок можна зазначити, що все ж таки звернення стягнення на майно боржника у вигляді визнання права власності за наявності процедури банкрутства є неправомірним.

Виникає питання і щодо того, чи можна використовувати рішення про звернення стягнення на майно боржника шляхом визнання права власності, яке отримане до порушення провадження у справі про банкрутство і яке набуло законної сили або перебуває на момент порушення провадження у справі на перегляді в судах апеляційної інстанції. Стаття 19 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» встановлює таке: «забороняється стягнення на підставі виконавчих та інших документів, що містять майнові вимоги, у тому числі на предмет застави».

У цьому випадку судові рішення про визнання права власності виконуються без залучення державної виконавчої служби та не є виконавчими документами у понятті статті 17 Закону України «Про виконавче провадження», але відповідно до статті 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов’язковими до виконання на всій території України. Таким чином, рішення судів, які нами розглядаються, підпадають під визначення «інших документів, що містять майнові вимоги». Відповідно, враховуючи спеціальний статус закону про банкрутство, рішення, на наш погляд, не повинні виконуватися, а порушенні провадження з їхнього перегляду мають зупинятися до вирішення питання погашення вимог позивача у справі про банкрутство.