Post Scriptum: Іпотечному майну присвоїли статус
Одним із найбільш ефективних і дієвих способів забезпечення виконання зобов’язань є іпотека. Кредитор одержує матеріальні гарантії виконання зобов’язання, а реальна загроза втрати нерухомого майна — додатковий стимул для його виконання боржником. Такою є офіційна позиція Верховного Суду України, викладена в аналізі судової практики.
Як правило, іпотека — це все, на що може розраховувати кредитор при примусовому виконанні рішення суду про стягнення заборгованості за кредитним договором. Тому процес звернення стягнення на іпотечне майно вкрай важливий для кредитора, тож він усіляко намагається його форсувати.
Процес примусового звернення стягнення на іпотеку може йти кількома шляхами. По-перше, за рішеннями суду про стягнення заборгованості за договором. По-друге, за рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Найчастіше кредитор йде першим шляхом, оскільки при цьому є можливість звернути стягнення не тільки на майно, яке перебуває в заставі, але й на інше майно боржника, яке він не встиг переоформити на третіх осіб або реалізувати, а також його доходи та банківські рахунки. Другий спосіб обмежує стягнення лише іпотечним майном, що робить його менш привабливим.
З іншого боку, стежка звернення стягнення на іпотечне майно в рамках виконання рішення суду про стягнення заборгованості за договором є більш «слизькою» для кредитора, бо деякі аспекти цього процесу не досить чітко окреслені чинним законодавством. А в тандемі з постійною протидією з боку боржника та оскарження «всього і вся» це може надовго затягнути процес стягнення або зробити його неможливим.
Так, донедавна предметом численних судових спорів був порядок проведення прилюдних торгів з реалізації іпотечного майна в рамках виконання рішення суду про стягнення заборгованості.
Каменем спотикання було те, що чинним законодавством чітко не визначено статус такого майна, а саме: чи має це майно виходити на торги як іпотека, а отже весь процес повинен регулюватися Законом України «Про іпотеку» і всілякими похідними інструкціями та положеннями, або реалізацію необхідно здійснювати за загальними правилами для арештованого нерухомого майна згідно із Законом України «Про виконавче провадження».
Тривалий час судова практика була досить неоднозначною. Більше того, протилежно різними за змістом були навіть рішення судів вищих інстанцій. Хоча певні тенденції все ж простежувалися. Так, у рішеннях Вищого господарського суду України переважав ухил на Закон України «Про іпотеку», а Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справах вважав, що у спірних відносинах необхідно керуватися загальним порядком реалізації арештованого нерухомого майна.
Відсутність чіткої позиції у цьому питанні у підсумку призвела до того, що велика кількість співробітників виконавчої служби взагалі відмовлялися звертати стягнення на предмет іпотеки у рамках виконання рішення суду про стягнення заборгованості, аргументуючи це статтею 33 Закону України «Про іпотеку». При цьому радячи стягувачам звернутися до суду з клопотанням про зміну способу виконання рішення суду, а саме: із «стягнути заборгованість за договором шляхом стягнення коштів» на «стягнути заборгованість за договором шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки».
Зрештою, на рубежі 2014—2015 років висновок з цього питання зробив Верховний Суд України. Нагадаємо, що згідно зі статтею 3607 Цивільного процесуального кодексу України і статтею 82 Господарського процесуального кодексу України при виборі і застосуванні правової норми до спірних правовідносин суди зобов’язані враховувати висновки Верховного Суду України, викладені у постановах.
Таким чином, сьогодні ми маємо сформовану судову практику з цього питання, відступити від якої судам буде досить складно, оскільки, згідно з ЦПК України та ГПК України, суд вправі відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України лише з чіткою аргументацією своєї позиції в судовому рішенні.
