Є питання: Мас-медіація
Запровадження медіації у вітчизняній системі права ґрунтується на практиці застосування інституту примирення в багатьох країнах світу
Інститут медіації сягає своїм корінням ще до часів дії Кодексу Юстиніана, яким передбачалось право сторін спору звернутися до так званого посередника для розв’язання їхнього конфлікту. Історично склалося, що цей інститут жвавіше використовується в країнах із системою загального права. Для країн романо-германської сім’ї інститут медіації є порівняно новим, а в деяких державах узагалі є лише саме поняття, тоді як до його застосування сторони звертаються вкрай рідко.
У законодавстві Європейського Союзу інститут медіації було офіційно закріплено Директивою № 2008/52/ЄС Європейського парламенту та Ради про деякі аспекти посередництва (медіації) у цивільних та комерційних справах, що була підписана у Страсбурзі 21 травня 2008 року. Зазначена Директива надає таке визначення терміна «медіація» (лат. mediare — посередництво) — перемовини між сторонами спору за участю та під керівництвом нейтральної третьої особи медіатора (посередника), який не має права виносити обов’язкові для сторін рішення.
Медіація по-українськи
Основною метою запровадження інституту медіації є забезпечення економічно ефективного та швидкого позасудового вирішення спорів у цивільних правовідносинах та комерційних питаннях через процеси, адаптовані до потреб сторін. Угоди, досягнуті посередництвом, мають виконуватись добровільно, а також сприяти збереженню дружніх і тривалих відносин між сторонами. Ці переваги стають ще більш явними в ситуаціях, що включають транскордонні елементи.
Директива застосовується у цивільних та комерційних справах. Однак з її тексту вбачається, що вона не повинна застосовуватися до прав і обов’язків, щодо яких сторони не вільні в прийнятті рішень у силу чинного законодавства. Такі права та обов’язки найбільш часто зустрічаються в сімейному і трудовому праві. Крім того, Директива не поширюється на податкові, митні та адміністративні спори або відповідальність держави за дію або упущення при здійсненні державної влади («acta jure imperii»).
Запровадження інституту медіації на законодавчому рівні викликане необхідністю гарантування сторонам права клопотати про виконання письмової згоди, досягнутої в результаті медіації. Винятком для надання державних гарантій може бути невідповідність тексту угоди чинному законодавству країни, резидентами якої є сторони спору.
На виконання положень Угоди про асоціацію з ЄС та з метою імплементації норм Директиви було розроблено проект Закону України «Про медіацію» (реєстраційний № 3665 від 17 грудня 2015 року), прийнятий парламентом 3 листопада 2016 року у першому читанні. Згідно з цим проектом, сфера дії майбутнього Закону є дещо ширшою, аніж визначено Директивою, адже вона включає положення й інших нормативно-правових актів, якими врегульовано інститут медіації у законодавстві ЄС. Так, пропонується передбачити можливість застосування медіації у будь-яких конфліктах (спорах), у тому числі цивільних, сімейних, трудових, господарських, адміністративних, а також у кримінальних провадженнях та справах щодо адміністративних правопорушень.
Необхідність запровадження інституту медіації у вітчизняній системі права ґрунтується на позитивних результатах практики застосування інституту примирення в багатьох країнах світу, що свідчить про його ефективність. Крім того, це відповідатиме загальній позиції України щодо гармонізації національного законодавства із законодавством Європейського Союзу, оскільки питанню примирних процедур присвячено низку рекомендацій і рішень Ради Європи.
Для використання на практиці медіації сторонам пропонується включити до договору медіаційне застереження, згідно з яким вони погоджуються передавати на медіацію всі або певні спори, що можуть виникнути між ними у зв’язку з будь-якими конкретними правовідносинами, незалежно від того, мають вони договірний характер чи ні. При цьому таке застереження не буде перешкодою для звернення до суду, тобто залучити медіатора на тому етапі, коли уникнення спору не є можливим, а одна зі сторін наполягає на зверненні до суду, вже не вбачатиметься можливим. Примусове спонукання до звернення до медіатора не передбачене. Законопроект містить окреме положення, що участь у медіації є добровільною і забороняється будь-який тиск на сторони з метою проведення або припинення медіації.
Хто може бути медіатором? Вимоги до особи посередника не суворі: вік від 25 років, вища або професійно-технічна освіта та проходження навчання медіації. Навчатимуть майбутніх медіаторів особи, акредитовані об’єднанням медіаторів. Закон поки що не пояснює, з числа яких осіб буде створене таке об’єднання, однак уже зрозуміло, що перші медіатори, швидше за все, будуть звільнені від навчання. Не зможуть стати медіаторами колишні судді, прокурори, слідчі чи інші державні службовці, що були звільнені за порушення присяги чи вчинення корупційного правопорушення. Так само не можуть претендувати на роль посередника особи, які перебувають на державній службі. Не зможуть бути медіаторами у конкретному спорі адвокат чи представник однієї зі сторін, адже це суперечитиме принципу незалежності медіатора. Відомості про медіаторів вноситимуться до відповідного реєстру.
Не судом єдиним
Головна відмінність медіатора від судді, у тому числі третейського, полягає в тому, що посередник не встановлює, хто з двох сторін є винним у конфлікті, що виник, але пропонує найліпший для них обох вихід із спірної ситуації. При цьому питання порушення умов договору взагалі може не порушуватися, якщо від нього не залежатимуть можливі варіанти розвитку подій. Посередник — це особа, яка знаходить спільну для обох сторін конфлікту мову. Його роль є більше емоційною, аніж юридичною — заспокоїти контрагентів та повернути їхні договірні відносити у русло довіри та взаємоповаги. Прийняте в результаті застосування медіації рішення має враховувати інтереси та побажання обох сторін, на відміну від рішення суду, яке залишає одну зі сторін «ні з чим».
До переваг медіації можна віднести таке:
— економія часу. Так, якщо для вирішення спору в судовому порядку інколи витрачаються роки, то медіатор може запропонувати найкращий вихід одразу після проведення аналізу ситуації;
— економія коштів. Витрати на залучення медіатора у переважній більшості випадків будуть значно меншими за судові витрати, особливо враховуючи ставки судового збору, які діють з вересня 2015 року, та наміри законодавця збільшити розмір мінімальної заробітної плати до 3 200 грн;
— відсутність впливу на ділову репутацію та імідж. Інформація про наявні судові спори завжди негативно впливає на інвестиційну привабливість компанії та репутацію перед клієнтами і кредиторами. Вирішення спорів із залученням медіаторів матиме конфіденційний характер і не підлягатиме розголошенню без дозволу сторін;
— можливість застосування нестандартних способів врегулювання конфлікту. На відміну від справ, що перебувають у провадженні суду, сторони у медіації не обмежені процесуальними механізмами. На практиці досить часто позивачам та відповідачам вдається порозумітися в процесі судового розгляду спору, однак у зв’язку із зарегульованістю та обмеженням повноважень суду вирішити спір за найменших втрат для обох сторін усе одно не вдається. У свою чергу, медіатор не зв’язаний жодними процесуальними нормами і вправі запропонувати сторонам будь-який варіант вирішення спору, який не порушуватиме чинне законодавство.
Запровадження інституту медіації сприятиме зниженню навантаження на судову систему, що матиме наслідком поліпшення якості судових рішень та підвищення довіри до правосуддя в цілому. Звісно, для повноцінного формування зазначеного інституту знадобиться не один рік. Суспільство звикатиме до імплементованих змін, формуватиметься «ринок» медіаторів, конкретні правила поведінки. Проте у будь-якому випадку закріплення на законодавчому рівні основних положень про медіацію є важливим та необхідним кроком.
